Вірмени - Народи Кавказу / Частина 2 ~ СУВ

Вірмени — народ, що говорить вірменською мовою, яка належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Самоназва вірмен — імовірно походить від назви народу — «хайаси». Країна Хайаса і народ хайаси згадують на глиняній хеттській таблиці, знайденій під час розкопок столиці хеттської держави — Хаттуси, яку датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.

Назва країни Армі́нія, у якій проживали арміни, зустрічається вперше в Бехістунському напису перського царя Дарія I в 522 до н. е. Існує також історичний напис, що називає регіон Вірменського нагір'я Вірменією, Шумерського Нарам-Суєна, датований 2260 р. до н. е., який на тисячу років випереджає першу згадку Урарту. Геродот (V ст. до н. е.) іменує їх «арменами».

Вірмени за релігією — християни з античних часів.

Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські племена мушків (мюсів), предки сучасних вірмен, разом із спорідненими їм фрако-фригійськими племенами, переселилися з Балкан до Малої Азії і близько шестисот років жили в західній частині Вірменського нагір'я поряд із хеттськими і хуррито-урартськими народами. 3годом вони рушили на схід і затвердилися в західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я. Інша гіпотеза відносить виникнення правірменських племінних союзів на території Великої Вірменії до IV—III тисячоліть до н. е., а прабатьківщиною індоєвропейських народів називає Малу Азію, Вірменське нагір'я і південну частину Кавказу, у II — початку I тис. до н. е. на території Великої Вірменії внаслідок поступового злиття індоєвропейських племен і їхніх союзів, що проживали там давно, а також фрако-фригийськіх племен, які, перейшовши Євфрат, заселили південно-західну частину Вірменії.

Візантія з Халіфатом і Вірменія Багратідів

591 року візантійський імператор Маврикій здобув перемогу над персами та повернув імперії велику частину решти території Вірменії.

Династія Сасанідів була розгромлена в 630-ті роки завойовниками Передньої Азії — арабськими халіфами. 645 року арабські армії Халіфату атакували Вірменію, велика частина якої перейшла під владу халіфів. Під час воєн між халіфами та візантійськими імператорами Вірменія знову страшно страждала та управлялася частково візантійськими, частково — арабськими намісниками.

З кінця IX століття династія Багратідів ненадовго привела Вірменію до культурного, політичного та економічного підйому. Багратідська Вірменія була визнана суверенним царством двома найголовнішими силами регіону: Багдадом 885 року та Константинополем 886 року.

Кількійське царство

Будучи єдиною середньовічною вірменською державою свого часу, Кілікія процвітала. Оскільки королі Кілікії називалися королями вірмен, а не кілікійців, країна остаточно отримала вірменську ідентичність. У Малій Вірменії вірменська культура перепліталася як з європейською культурою хрестоносців, так і елліністичною культурою Кілікії. Свого розквіту Кілікійське царство досягло в період правління Хетума I. Йому вдалося укласти договір з монголами, і, таким чином, не лише вберегти свою країну від руйнування, але й використовувати цей союз у боротьбі з ворогами.

Нашестя турків-сельджуків. Османська імперія

У середині XI століття на Вірменію почали нападати сельджуки — завойовники, що прийшли з Середньої Азії та укріпилися в Ірані. 1048 року вони розоряють Арзні, розташований поблизу Ерзурум, а в 1064 р. захоплюють Ані. 1071 року, після того як візантійська армія була розгромлена сельджуками в битві при Манцикерті, османи остаточно захопили Вірменію та більшу частину Анатолії. Тільки кілька вірменських князів зберегли свою незалежність (яку втратили 1242 року, коли монголи завоювали всю Вірменію). З епохи сельджуцького завоювання починається багатовіковий процес витіснення вірменського населення з Вірменії тюркськими племенами.

Вірменія у складі Персії

Фатальне значення для Вірменії в цю епоху мало рішення перського шаха Аббаса, прийняте ним під час війни з Туреччиною на початку XVI ст. про насильницьке переселення мешканців усіх міст і сіл Вірменії у Персію з метою перетворення Східної Вірменії на безлюдну пустелю. Зі Східної Вірменії були виселені понад 250 тис. вірмен Знищувалося господарство, спалювали будинки та інші споруди. В результаті вся Східна Вірменія справді була перетворена на безлюдну пустелю.

У жодний із періодів занепаду господарства Вірменії — ні за арабів, ні за нашестя монголів і сельджуків — господарське життя вірмен не було доведено до такого стану деградації, як після поділу вірменських земель між Персією та Туреччиною.

Вірменія у складі росії

У XVIII столітті росія розпочинає свої походи в Закавказзя. У 1804 році почалася війна росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року. У жовтні 1812 року генерал Котляровський у вирішальному бої при річці Аракс розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи. Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, відповідно до якого до росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Підкорення Закавказзя росією було завершено в перші роки правління Миколи I. За Туркманчайським договором, що завершив російсько-перську війну 1826—1828 років, до росії були приєднані Еріванське і Нахічеванське ханства, які об'єдналися у Вірменську область, куди переселилося близько 30 тисяч вірмен з Персії.

У рамках нової державної політики Алєксандра ІІІ, на Кавказі генерал Дондуков-Корсаков взяв курс на русифікацію: у шкільній освіті вірменська мова стала витіснятися російською, почалися утиски Вірменської церкви.

Ніколай II, що зійшов на престол в 1894 році, продовжив політику свого батька. У 1896 році володарем на Кавказі було призначено генерал Голіцина, що продовжив політику утиску національних меншин — зокрема, вірмен. Ці утиски викликали зростання вірменського націоналізму. Після того, як з ініціативи Голіцина було конфісковано майно Вірменської церкви, священнослужителі також почали підтримувати націоналістів. Вірменські націоналісти почали терор проти представників російської влади на Кавказі, і навіть зуміли поранити самого Голіцина.

Вірменія у складі Османської імперії

До кінця 19 століття вірмени усвідомили, що мирними демонстраціями, перемовинами неможливо добитися громадянських прав та свобод і перейшли до більш рішучих дій. На території Західної Вірменії почала рости кількість повстань, і це опинилося хорошим стимулом, тому що якраз приблизно у цей час почала розквітати просвітницька діяльність: вірменська інтелігенція почала відкривати школи, організовувати друк газет вірменською мовою.

У 1880-их рр. вірменська інтелігенція в еміграції заснувала Соціал-демократичну партію «Гинчак» (з вірменської перекл. як «Дзвін»). Вони вважали, що Вірменія може отримати незалежність шляхом збройних повстань. Інші вірменські політичні рухи, які не були такими радикальними, наприклад, такі як «Дашнакцутюн» (їх часто називали просто «дашнаками») вважали, що в Османській політичній системі можливі реформи, але ця думка поступово згасала та втрачала популярність.

У кінці 1890-их рр. султан Абдул Хамід ІІ надихнувся панісламізмом і вирішив, що коренем усіх проблем в державі є багатоконфесійність. Тому він думав, що з цим треба боротися шляхом репресій християн. Зрозуміло, що більше за всіх дісталося саме вірменським християнам Анатолії, які за збігом обставин більше всіх вимагали громадянських прав та свобод.

Також між вірменськими реформаторами та турецькими (Їх називали «младотурками», які виступали за оновлення Османської імперії шляхом реформ) був конфлікт через те, що младотурки не бачили Вірменію як автономну область бо виступали за велику та неділиму Турцію.

Коли младотурки революційним шляхом захопили владу у султана, то якось вирішили згорнути власні ідеї загальних суспільних прав та свобод, спираючись та «пантюркізм» (національну теорію, доктрина якої сповідує необхідність об’єднання всіх тюркських народів і передбачала збереження Османської імперії та консолідації всіх її народів).

Геноцид вірмен

Ідею винищування немусульманських народів Османської імперії, запозичену в османських султанів, младотурецькі правителі виношували давно. Так, ще в 1895—1896 роках османським султаном була спровокована різанина вірменського населення, у результаті якої були вбиті, за різними підрахунками, від 100 до 200 тисяч вірмен. Лише протести світової громадськості поклали край тій різанині.

Вступ Османської імперії в Першу світову війну в серпні 1914 року дав, на думку младотурків, «унікальний шанс» для остаточного вирішення «вірменського питання», тобто повного винищення вірмен. За словами одного з організаторів геноциду, Талаат Паші, навіть слово «вірменин» повинне було назавжди канути в Лету. В умовах запровадженого воєнного стану османський уряд випустив із в'язниць злочинців, засуджених за кримінальними статтями, і бандитів. Одночасно почалася депортація вірменського населення зі східних османських вілаєтів у глиб країни, через сирійську пустелю. Вірмени-військовослужбовці були відраховані з армії, у переважній більшості зібрані в накопичувальних пунктах і розстріляні.

Різанина вірменського населення тривала до вересня 1918 року.

Днем геноциду вірменського населення прийнято вважати день 24 квітня 1915 року, коли младотурецькі правителі, головну роль серед яких грали троє: Талаат-паша, Енвер-паша і Джемаль-паша — наказали зібрати всю вірменську інтелігенцію в Стамбулі й депортувати. Багато хто був цього ж дня вбитий.

Демократична Республіка Вірменія (1918—1922)

У січні 1918 року Османська імперія розпочала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувала різанина вірменського населення. Османський уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знову почало наступ військ, що вийшли на підступи до Єревана, але вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили османів.

Після того, як 26 травня 1918 р. свою незалежність проголосила Грузія(Сакартвело), а 27 травня — Азербайджан, Вірменська національна рада, що знаходилася в Тифлісі, прийняла 28 травня декларацію, у якій йшлося: «У новій ситуації, що виникла з розпадом політичної цілісності Закавказзя і проголошенням незалежності Грузії й Азербайджану, Вірменська національна рада проголошує себе верховною і єдиною владою вірменських повітів». Таким чином була утворена Демократична Республіка Вірменія.

Восени 1918 року, після поразки у світовій війні Німеччини і її союзників, Османська імперія звільнила зайняті нею території Східної Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

З 24 вересня по 2 грудня 1920 року відбувалась вірмено-османська війна — воєнний конфлікт між незалежною Республікою Вірменії та Туреччиною. Війна закінчилася поразкою вірменських збройних сил від військ кемалістів та підписанням Александропольского договіру, за яким вся Західна Вірменія відходила Туреччини. Частина, що залишилася Вірменії була зайнята військами 11-ї армії РРФСР в кінці листопада — початку грудня 1920 року; 5 грудня 1920 року влада в Єревані перейшла до ревкому, який складався переважно з етнічних вірменів з Азербайджану, що де-факто поклало кінець незалежності Республіки Вірменії.

"Совєтський" період

Відтоді Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з москви. Вона так само зазнала жахи воєнного комунізму, насильницької колективізації, масових репресії.

З 1945 по 1948 роки на Батьківщину повернулося близько 150 тисяч вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато — з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. У червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом зі сім'ями у Середню Азію, де більшість з них загинули.

Сьогодення

На сьогодні Вірменія є офіційно демократичною республікою ,що має терриоріальні суперечки з своїм мусульманським сусідом - Азейбарджаном.

Республіка Вірменія має членство ОДКБ("аналог НАТО" як його кличуть росіяни) та має дуже тісні зв'язки із росією,адже вірмени буквально оточенні недружніми країнами.

Що примітно, 18-19 вересня 2022 року до Єревану прибула Спікер Палати представників США- Ненсі Пелосі . Це відбулося на фоні загострення на кордоні з Азейбарджаном . Дуже цікаво спостерігати за тим,як недоімперія втрачає свій вплив навіть на відносно вірному Кавказі.

Уявляєте обличчя росіян під час перегляду подібних фото?

Вірмени - Народи Кавказу / Частина 2

Вірмени за релігією — християни з античних часів.