Микола Лисенко

Лисенко Микола Віталійович - композитор, піаніст, диригент, педагог. Народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу та народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Навчалася вона в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське. 

Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М.Старицький, над М.Лисенком "...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи, з одного боку - французька мова, манери та аристократична манірність, з іншого боку - українська мова, пестощі та зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з "пейзанами", а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини народними казками та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх. Протести матері тут були безсилими й вперта наполегливість і сльози дитини, які енергійно підтримувала обожнююча свого внука бабуся, переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки". 

 

У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут породжували у серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчик показав себе одразу як у здібностях, так і в старанності. Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. 

У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. Водночас він багато пише, до того ж звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів. 

Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не розлучався. Музика не тільки вабила М.Лисенка, а й поступово заповнювала все його життя. Йому праглося більших і ґрунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність. З 1867 по 1869 рік він навчається у Лейпцігській консерваторії, а з 1874 по 1876 рік — у Петербурзі, у класі блискучого майстра оркестру М.Римського-Корсакова. Повернувшись до Києва, Микола Віталійович, з властивими йому енергією і запалом, поринає у творчість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. 

Щодо творчості Миколи Лисенка, його вважають основоположником української національної музики Етнографічна спадщина Лисенка: запис весільного обряду у Переяславському повіті, «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні струменти на Вкраїні» Також композитор підкреслював важливість знайомства з фольклором: «Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові» У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Наприклад, «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», тощо.

Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Згодом, отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм — це «Українські рапсодії», «Героїчне скерцо», «Епічний фрагмент», «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли — «Альбом літа 1900», «Альбом особистий» тощо. З епічних творів, за доби самостійності, найбільшу популярність отримав його «Запорозький марш».